Продовжуємо друкувати спогади на шляху до шахтарського ви­бою, які надіслав до редакції газети "Гірник" відомий україн­ський поет, драматург та публіцист, член Національної Спілки пись­менників України Микола ПЕТРЕНКО.

 Він надзвичайно оп­тимістична особистість, хоча мав всі підстави нарікати на життя. Однак навіть у найскладніші часи залишався ук­раїн­цем і завжди вкладає у свої твори глибокий зміст.

Немає чого говорити про умови праці шахтарів - вони бодай у загальних рисах відомі суспільству. Лиш від себе додам - я вважаю шахтарську працю чи не най­важ­чою з-поміж усіх інших професійно за­рахованих до важких і небезпечних.

Я працював чесно і старанно. Але ме­ні праглося якось продовжити освіту, вчитися, однак  змоги на те не було. Вирі­шив знайти вихід не дуже мудро - втекти із Єнакієво. Саме тоді нам вперше видали паспорти, до того були лишень довідки із правом проживати в Нар'євці, це околиця Єнакієво.

Саме отримав листа від своєї старшої сестри  Антоніни - вона ще до закінчення вій­ни була скерована на вчительську ро­бо­ту на Львівщину, в одне із сіл поблизу Бро­дів. Мені наче таланило - головне, що без зайвого клопоту прийняли коректором у редакцію районної газети "Червоний про­мінь". Почав вчитися і у десятому класі вечірньої школи. Все гаразд?..

 Але ж руки "ка­г­ебістів" довгі. Невдовзі викликають: ти втікач із шахти?.. І прокла­лася мені зно­ву покутня дорога - на цей раз у трудо­ве військо аж на Камчатку, а там  рибні промисли, а там  лісоповал…

Ось тепер, коли на донецькій землі шаліє нова війна, я знову згадую свій да­лекий донецький хліб, згадую те нелегке до­нецьке вугілля. Як би не хотів, але вони стали часткою моєї долі, і мені нині аж геть не байдуже до того, що ж то чиниться на перегорьованій землі. Я подумки звер­таюся до своїх побратимів, які збирали дорідну пшеницю на полях колгоспу імені Клима Ворошилова, як  до тих, хто довбав ву­гілля на крутоспадних пластах під Єна­кієво. Знаю, переконаний: ми належимо до тих у цілому світі, які всією душею не­навиділи війну, які були певні, що після тих пролитих кровавих рік і тих териконів із людських трупів планета не має права на нові війни, що немає у світі таких конф­ліктних проблем, які не можна було б вирі­шити шляхом перемовин, вияснення по­зицій, домовленостей.

Друзі мої, колишні остарбайтери! Ваші колеги, ваші діти і внуки! Піднесімо разом свої трудові голоси за найцінніше і най­необхідніше в людському житті - право на щастя, а воно можливе лишень в не­вою­ючій країні. Піднесімо свої голоси, хай до­линуть вони до нечулих сердець крем­лівських імперських правителів: годі роз­дмухувати нові війни, годі мріяти про па­нування над світом - живімо в братстві і дружбі, бодай у мирному сусідстві, для цього є всі передумови, про це волає на­ша прадавня історія, яка б вона не була відмінна в кожного народу.

Братаймося! Витворімо  щасливе жит­тя на відгорьованій землі! Але поки там гримлять вогняні "гради", вибухають фу­гаси, поки продовжує проливатися людсь­ка кров - будьмо пильними.

Тож на закінчення пропоную читачам написаний мною вірш - на славу моїм шах-тарським побратимам, мученикам-ге­роям, живим і полеглим, з вірою в мир і спокій на одвічно миролюбній українській землі.

ПОНАД НАМИ

Під землею, де гримлять бої,

Я довбав вугілля в сорок шостім -

Де ви, друзі зболені мої?

Понад нами - постріл, постріл, постріл.

Під землею відстані тісні:

Де ви, друзі? Підступіться ближче.

Чуєте, як "гради" навісні

Все, що є у наших душах, нищать?

Де ви, справді, німець чи мадяр,

Чи оті, як я - з вчорашнім "Остом"?

Понад нами здиблений пожар,

Понад нами - постріл, постріл, постріл.