Електромонтер з ремонту та обслу­го­ву­ван­ня електроустаткування Дмит­ро ТЮТЬКОВ побачив найсуворіший бік війни. Той, де завдяки волонтерам ремон­тували військові "Урали", на яких  полями Донеч­чини везли "Гради", цивільне насе­лен­ня було налаштоване вороже, а пере­дис­локації резервної батареї відбувалися за лічені години.

У "Ровеснику" про Дмитра Олександ­ро­вича одноголосно відзиваються  - "наші "золоті руки". У Львівській політехніці здо­був вищу освіту за спеціальністю  “Інже­нер-електромеханік”, й вже декілька років об­слуговує оздоров­ницю, даючи раду усьому - від комп'ютера до вуличного освітлення. Ін­женерний  хист  та вміння доводити до пуття різні механіз­ми стали у нагоді і в ар­мії, коли був скеро­ваний після служби у пі­хо­ті водієм у 14 окрему механізовану бригаду у склад реак­тив­ної батареї та от­римав "господарку" - старенький "Урал".

- Батарея була недоукомплектована, тому працювали і за себе, і за того хлоп­ця,- розповідає воїн. - Машини, які прийш­ли з війни, потребували ремонту, запчастин - катма. Якби не волинські волонтери (14 бри­­гада дислокується у м. Володимир-Во­линський), навряд чи б ті машини до­їхали: 44 тонни ваги при повному заванта­жен­ні - не жарти. З полігону батарея ви­ру­шила під Маріуполь.

Про специфіку роботи реактивної ба­тареї Дмитро говорить скупо, і це зрозу­мі­ло - бойові дії тривають.

- Довелося і водієм, і навідником, і ку­харем  бути, - усміхається він. - На пе­редис­локацію давали мало часу, тому сна­ряди вантажили усі. Дисципліну три­мали без на­­гадувань: тоді було гарячень­ко, довкола ци­вільні ставилися до україн­сь­ких солдатів спочатку з осторогою, а по­тім після чер­го­вої передислокації, про­сили, щоб поверну­лися. Всяке бувало. Ба­зували­ся майже у межах Маріуполя. Море бачив лише раз, зате все життя па­м'я­татиму, як димить над ним величезний металургійний комбінат.

Потім батарею перекинули у селище Кер­­мен­чик (до березня 2016 року - Октяб­р­ське) неподалік Вугледара на другу лінію оборони. Люта зима у степу - задоволення не з кращих…

Особливо  пишається  Дмитро Олек­санд­рович, що разом з бойовими побрати­мами усі одинадцять військових машин по­­вер­нули на полігон "на ходу".

- Про побратимів - це не високі слова, - каже солдат. - Й понині спілкуємося, і досі на серці розпач, як згадаю про тих, хто заг­инув від поранень або помер від хвороби. На­самкінець служби й сам, розванта­жу­ючи машину, травмував ногу, і лише після де­мо­­білізації вже опам'ятався, звер­нув­ся в лі­карню - перелом  ноги  був, сам по собі май­же  зрісся, берці міцно трима­ли… У ко­лі військових набагато простіше, менше умов­ностей і є тверде розуміння, для чого ти тут і які твої функції. День роз­пла­но­ва­­ний. Є наказ - виконуєш. Це - свої, там - ворог. По­вертаючись до мирного жит­тя, спіл­ку­єш­ся з людьми, які не бачили жа­хіть війни. Тим вдячніший своїй родині, дру­зям, колек­тиву "Ровесника" за розумін­ня та підтримку.

Марія ЛУЦЕНКО