Цікаво, що започаткувала цю трудову шахтарську династію… жінка. 14 років тому першою прийшла працювати у лампову Олена Степанівна.

- Я довгий час працювала у червоноградській філії фабрики художніх виробів ім. Лесі Українки у відділі контролю якості. Коли її ліквідували, довелося шу­кати роботу. Доля привела на «четверту». І не шкодую ані­трохи. Такий дружний колектив ще треба пошукати!

За кілька місяців її старший син Володимир теж пов’язав долю з шахтою.

- Влаштувався, маючи за плечима диплом гірничого технікуму та вищу освіту, - розповідає Володимир Ярославович. – Трохи працював у маркшейдерському відділі, перевівся на ДПУ електрослюсарем, у 2012-му очолив дільницю. Ось так і повелося - все життя на одній шахті.

- А коли гірниками стали чоловік, – говорить Олена Степанівна, - а він працює на дільниці вибійного об­ладнання - та сини, День шахтаря – одне із найшанова­ніших свят у нашій родині.

Карпишини шанують традиційні сімейні цінності.

- Ми з чоловіком,- додає ця енергійна жінка,- мешкаємо на Гірнику, маємо город, сад, ну і моя гордість – квітники. Троянди, лілеї… Ще при доброму здоров’ї моя та чоловікова мами, обидвом вже 91 рік. Провідуємо їх, пильнуємо. Та й дітей гуртуємо біля себе. Бо родина – то велика сила. Дякувати Богу, си­ни одружились з добрими дівчатами і нині я щаслива бабуся трьох онуків - Дмитрика, Олежика та Юрчика. Люблю їх! –  розчулилась берегиня шахтарської ро­дини. – Яке то щастя, коли на Різдво, Великдень чи просто у неділю збираємося за великим столом у нашій хаті… Ось так і на День шахтаря буде.

Марія ЛУЦЕНКО

На фото: родина Карпишиних – Ярослав та Оле­на з синами  Андрієм та Воло­димиром (справа наліво).