Пропонуємо вашій увазі уривок з твору спогадів ви­датного українського пое­та, драматурга та пуб­ліци­ста Миколи ПЕТРЕНКА. Цій поважній людині, члену На­ціональної Спілки письменників України, автору сотні книжок, який мешкає у Ль­вові, у листопаді 2016 року виповнився 91 рік.

... Мій  шлях  до  шахтарського  вибою про­к­лався із-за дротів Львівського фільт­рацій­ного табору. Так, ще недавно - відо­мого своїми жахіттями німецького концта­бо­ру, а від­тепер, з часу закінчення війни,-фільт­раційного. Нас звезли сюди із недав­ніх німецьких катівень - тюрем, конц­табо­рів, трудових  таборів, із фермер­ських госпо­дарств. Ні, не всіх - а от молод­ших, при­зивного віку. От і набралося кілька десятків тисяч, так  що  бараки колишнього табору не могли вмістити нас всіх - то  роз­се­лили вздовж  залізничної колії  від Львова на  Го­родок і Родатичі. Звезли - "фільтрувати":  чи ти не зрадив, чи не продав свою душу во­­рогові, чи  ти  не  виробляв  зброю, якою німець­кі вояки вбивали ра­дян­ських воїнів.

Нам втлумачували, що ми таки винні, винні  всі    тож  маємо  спокутувати  свою вину. А як? Самовідданою працею. Ми згодні: ось повернемося додому. Е ні,  за­пе­речували  кагебісти, ні,  не  там будете пра­­цювати, де вам заманеться, а куди по­велить  партія, уряд, сам Сталін. Із нас формували трудові батальйони - для праці на сибірських лісоповалах, на металургій­них велетнях, на вугільних  шахтах, на засек­речених підприємствах, де щойно зачи­нали готувати необхідні складники для атомної бомби, бо ж треба було втілювати в життя ленінсько-сталінську мрію про сві­тове панування.

Наша  шахта  № 1-2  "Красный ок­тяб­рь"знаходилася на околиці міста Єнакієво - так, саме того, який  пізніше  відзначався формуванням  бандитсько-олігархічних струк­тур, та  й  наш “знаменитий” шапкохват горезвісний колишній  президент походив звідти. Маю  додати, що я  на  Дон­басі це вже вдруге. Вперше - це було так.

Закінчу­вав­ся другий місяць війни - ні, не цієї, нинішньої, а таки тієї, Великої Віт­чиз­няної, як  звикли називати цю складову час­тину  Другої  світової. Тож закінчувався дру­гий місяць війни, коли ми прибули зби­рати врожай у колгосп імені Клима Во­ро­ши­лова, Старобешевського району, на Донеччині. Ми - це сорок бійців студентсько­го  взводу Черкаського винищувального ба­тальйону. Сорок шістнадцятирічних юнаків. Ще зовсім недавно ми були студента­ми Черкаського політосвітнього технікуму (за нинішніми мірками - культосвітнього училища чи ліцею), але вже на другий день вій­ни, в понеділок ми на відкритих ком­со­мольських зборах одностайно підтри­мали пропозицію секретаря міському - піти доб­ро­вільно на фронт. Нашу ініціа­ти­ву схва­лили - але ось так: старших за сім­надцять скерували до військового тан­ко­­вого учили­ща, а із решти сформу­вали взвод. Дали нам в командири молодшого лейтенанта із наганом, виділили три гвин­тівки і по п'ятнадцять набоїв до кожного, доручили охо­роняти  міст  через  Дніпро. Але  за якийсь час новий наказ - і ми пішим хо­дом на До­неччину.

На  батьківщині  прославленої  Паші Ан­геліної  визріла і уже  зачала осипатися дорідна пшениця, а збирати урожай було фак­тично нікому. То нас розподілили - до ком­байнів  і  жаток, на  скиртування та на мо­лотьбу.

Із першого обмолоту - кілька мішків до млина, і от ми ласуємо першим хлібом. Більшість із  нас  були  сільськими хлопця­ми, яким  довелося  зовсім недавно пере­жи­ти  Голодомор, а потім ще кілька напів­го­лод­них  років  із  мізерними  трудоднями. Тож досвід оцінювати якість першого хліба у  нас був  від'ємний - але  ж  тут білі пухкі паляниці, і то без обмежень!

Мені й понині  видається, що кращого, смачнішого і ситнішого  хліба  ні до, ні опі­сля їсти не доводилося…

Але  це  раніше, тепер  же - вугільна шах­­та. Нас розмістили в гуртожитку барач­ного типу, розподілили по змінах, визначи­ли професії. Я  з нерозуму зголосився до вибійників - як же, треба спокутувати свій борг… В  першу  ж зміну - учнем вибійника, я  попросився до молотка, і так ото "поку­тував"  свій  борг, що за кілька днів у мене опухли  м'язи на руках. Зрештою, у ще кі­лькох.То нам дали перепочинок. Не дивно: молоді організми не зміцніли  після трь­ох років напівголодного  табірного життя…

Кілька слів  про основні  складові того­час­ного контингенту, з якого було сформо­ва­но трудовий колектив шахти. Це, зви­чай­но, старі шахтарі, але їх лишилося яв­но замало. Це полонені - німецькі, мадяр­ські, румунські. Фахові німці вибороли собі підряд привести до ладу механізацію шах­ти - після цього їх обіцяли відпустити, тож вони  й  відповідно ефективно трудилися. Мадяри та  румуни  відверто саботували ро­боту, чекаючи  можливого  закінчення їх­нього терміну.  А тепер далі: відділ ареш­тан­тів - за не надто значні злочини, велика група мобілізованих на трудовий фронт із Галичини, колишні  радянські військово­полонені, та ще  й  ми, вчорашні остарбай­тери…

Напевно, стали  професійними шахта­рями  більшість  із  мобілізованих западен­ців, та  ще остарбайтерів - бо нас таки не відпускали  додому,  всіляко намагаючись закріпити  на  шахті навічно… (Далі буде).