Андрій  БЕЗПАЛЬКО вісімнадцять ро­­ків  працює  в  Червоноградському спец­­управлінні з гасіння териконів і ре­культивації  земель  машиністом бу­ль­дозера ДЗ -170. Мобілізований в пер­шій хвилі з  березня  2014  до  2015 року  в складі 72-ої окремої механізо­ва­ної бри­гади захищав кордони Украї­ни від схід­ного агресора.

- Андрію Васильовичу, Ви потрапи­ли  до  зони  АТО практично з початку військових дій. Вам казали, куди мобі­лізують?

- Коли мені прийшла повістка, у військ­коматі казали, що це лишень навчальні збори. Я навіть не міг збагнути, що все на­ба­гато серйозніше, що це будуть реа­льні військові дії із застосуванням зброї. Моя мама навпаки відчувала, що щось тут не так, не хотіла відпускати. Нас, усіх мо­білізованих, скерували у військову час­тину в місто Біла Церква Київської області. Тут на полігоні поблизу міста Житомир ми відпрацьовували бойові дії, наближені до реальних боїв. Після повернення з по­лігону, через декілька днів потягами ви­рушили на східні бойові позиції.

- Чи оснащували Вас усією необхід­ною амуніцією та як було з продуктами харчу­ван­ня?

- Коли потрапив у розташування в Білу Церкву, то нам видавали одяг, який був, бо тоді наша армія ще не була готова до таких подій. Трохи пізніше нас забезпе­чили усім необхідним, завдяки волонте­рам, які допомагали нам одягом, продук­та­ми харчування, засобами гігієни. Підтримував мене і колектив Спецуправ­лін­ня. Я в телефонному режимі спілкував­ся із головою профкому Тетяною Медве­дє­вою. Просив не харчі, а спецодяг та набір автомобільних ключів, тому що сам зголосився ре­монтувати бойову техніку.

 - А як витримували обстріли? Чи не було моторошно?

- Під час строкової, я служив у артиле­рійських військах, тому на передовій  був на військовій посаді навідника. По во­рогу стріляв із самохідної гаубиці 2С3 "Акація" із 152мм калібром. Ми - артиле­ристи, при­кривали наших піхотинців. В нас не було постійного місця дислокації, ми ру­халися вздовж кордону Донецької об­ласті. Під Сніжним розбили ворожу ко­ло­ну. Зви­чай­но, під час перших обстрілів було лячно, але з часом потроху звик. Найстрашніше, коли з тих чи інших причин за­лишаєшся наодинці з ворогом. При­га­дую, як руха­ли­ся із колоною і потрапили у багно, зали­ши­лися позаду із моїм побра­ти­мом з од­ним автоматом на двох, а нав­круги нікого і тиша. Ось тоді  було мо­торош­но, а, коли я зі своїми хлопцями разом, то ніякий во­рог не страшний.

- Скажіть, будь ласка, а які настрої були у місцевого населення до наших ук­раїнських військових?

- Я ніколи не міг зрозуміти, як так мо­же бути, що люди, мешкаючи в одній країні, маю­ть такий різний менталітет, але там на Сході я дійсно побачив, що таке мож­ливо. Місцеві до наших українських воїнів стави­лись досить нормально, але були й такі, які бачили в нас лише ворогів. Якось, бу­ду­­чи на межі Запорізької та Донецької об­ластей, я зайшов в магазин, щоб дещо при­­купити і наштовхнувся на агресію міс­цевих. Це були переважно жінки старшого віку, вони казали: для чого ми сюди при­їха­ли, що ми тут непотрібні, але все це бі­льшою мірою зводилося до політики. Зі мною служили двоє  молодих  хлопців із До­неччини та Луганщини, то вони навідріз від­­мовлялися стріляти, мотивуючи це тим, що там свої. А мій командир, який теж мав родичів  на тому боці, казав, що не зва­жає, що там  є  рідні, на тому боці перш за все ворог, який топче рідну землю.

- Рік військової служби позаду. Чи сподіваєтесь Ви, що довгоочікуваний мир вже незадовго?

- Так, однозначно. Незважаючи на труднощі, з якими стикається наша армія, за рік мого там перебування я побачив, що ворог озброєний до "зубів". Він має кра­щу фінансову забезпеченість і комп­лектацію свого війська, але в них немає того, що є в наших захисників - стійкого  духу. Сила духу, терпіння, а іноді й жертов­ність українських воїнів за свою Батьків­щину стали для російсь­кого агресора не­споді­ван­кою. А це є фунда­ментом для нашої перемоги.

Ігор ЙОСИПІВ