Історія будь-якого краю - це завжди історія людських доль. А люди, чия доля і є історія. Одним з таких є прохідник першої руки, відомий і шанований гірник 85-річний Василь КУДРЕНКО.

Світлому розуму, життєвому опти­мізму, почуттю гумору Василя Ва­сильо­вича можуть позаздрити багато мо­ло­дих, а  унікальний  гірничий  досвід -оці­нити лише шахтарі. Недарма, коли плани будівництва шахти "Любельська" були, як-то кажуть, у найближчій перс­пективі, головний інженер об'єкту Яро­слав Гумен запросив шахтаря-вете­рана на будмайданчик, показав план робіт та пообіцяв: як тільки поч­нуть прокладати стволи, проситимемо Ва­шої допомоги, Василю Васильовичу, ад­же такого досвіду, як у вас, ні в кого тут немає!

Про своє життя Кудренко розпо­відає охоче, пам'ятає усе до наймен­ших дрібниць. Народжений на Пол­тав­щині, у 1932 році разом з матір'ю був висланий на Донбас. "Розкуркулили, але пошкодували нас - не у Сибір же!"-гірко жартує ветеран. Мати працювала на шахті, а хлопчик зростав серед тери­конів. Проте у 42-му, рятуючись від голоду та воєнних смут, родина повер­ну­лася у рідне полтавське село. Підлі­ток з 1942 році почав працювати у колгоспі на різних роботах.  Якось на­вес­ні голова колгоспу сказав:  підеш на трактор - дам скерування у Киів, навчатися ремеслу. А тракторист був тоді один на три трактори, з кількома помічниками поралися… Начальник не здурив: потрапив Василь у Київ, отри­мав професію, а потім опинився на відомому Харківському тракторному за­воді.

- 1948 рік на дворі, а завод й досі пра­цю­вав як під час воєнного стану, - згадує Василь Васильович. - Я пішов у від­пустку, відгуляв місяць. Аж тут су­сід зустрічає: тебе, Василь, дільничний шукає, за прогули ж - стаття… А звідки ж було мені знати, що на заводі відпуст­ка триває не місяць, а три тижні?!  Ну і подався по старій пам'яті в Сталіно, так тоді називався Донецьк. Кілька місяців у школі фабрично-заводського навчання - і отримав "корочки" прохід­ника. Поїхав у Киів, у "Метробуд". Пра­цю­вав собі, але ось прийшов наряд. У 1952 році товариш Сталін вирішив з'єд­нати Сахалін з материком підземною залізницею. Ну і відіслали нас, двад­цять метробудівців, через усі усюди поїздом на Північ - рити той тунель. А там зима, морози люті - робити нема як. Направили нас на шахту, тимча­сово. Часи голодні, умови нестерпні, по­го­да - не дай Боже. У 53-му Сталіна не стало, на проекті, як-то ка­жуть, по­ставили "хрест"… За першої нагоди я повернувся в Україну, в Київ, де меш­кав мій товариш. І вирішив спробувати шахтарського хліба - подався на схід, на шахту, де ще матір пам'ятали. Запи­сали відразу бригадиром прохідників. Вертаюсь у столицю за валізою з реча­ми - а батько товариша, який, виявляє­ться, проектував будівництво шахт, по­радив: їдь на Волинь, там нові шах­ти, працювати краще, я рекомендацію у шахтобудівельний трест дам. У 1954 році прибув у Володимир-Волинський. Набрався досвіду на волинських ко­пальнях, а у 1955 переїхав у Чер­воно­град, де були пусті шляхи, одна "чай­на" та бараки, у яких жили люди, які звіду­сіль приїхали будувати копальні Ль­вів­сько-Волинського вугільного ба­сей­ну.

…Бригадир прохідників-стволови­ків, Кудренко будував та здавав стволи на шахтах "Межирічанській", "Лісовій", "Зарічній", "Червоноградській", "Степо­вій". Пам'ятає все: як шукали по селах хлоп­ців на будівництво, як на місці вби­тих у землю кілків на його очах виро­стали промислові комплекси, завзяття сотень гірників у праці та гордість, коли після зміни йдеш по молодому місту і знаєш, що  ти - шанована  людина, а про­фесія твоя - важлива і потрібна.

- Немає зараз отого відчуття у гір­ни­ків, - говорить знаменитий бригадир. - Але ж так важливо, щоб у шахтарів була ме­та не лише добре заробити, а й зна­ти, що твоя робота, робота твоєї ланки, бри­гади, дільниці дійсно має якусь гло­бальну цінність для твоєї дер­жави. Це надає життю сенсу.

У 1970 році Кудренко очолив бри­гаду прохідників шахти "Зарічна", яка швидкісними темпами торувала шлях до вугілля, якого з 1975 по 1982 рік шахта вида­вала на-гора понад мільйон тонн щорічно…

Про життя сучасних гірників Куд­ренко дізнається не лише з газети "Гір­ник", яку полюбляє читати, а й з розмов з сином Олександром, який працює на прохідницькій дільниці на "Межирічан­ській". І досі болить ветерану не лише за  незбудовану  шахту №3 "Червоно­град­ська", яка могла стати його "лебе­ди­ною піснею", а й за те, що поступово на мапі стає все менше шахт і з кожним роком  держава приділяє менше уваги в­у­гільникам.

- Але ж вугілля потрібне, це наш голов­ний енергоносій, покладів вдос­таль, - розмірковує Василь Кудренко,-потрібно лише вкласти  гроші,  закупити нову техніку, і піде вугілля щедріше, і люди будуть з роботою, і наш край жи­тиме багатше.  Хотілося  б, щоб  у  на­сту­паючому  році усе у гірників змі­ни-лося на краще, був  добробут у їхніх ро­динах та здоров'я не підводило. А все решта докла­де­ться…

Марія ЛУЦЕНКО