У рамках відзначення 60-річчя вугільної галузі Львівщини газета "Гірник" звернулася до ветеранів шахтарської праці, щоб вони на сторінках часопису поділилися розповідями про роки роботи на прибузьких копальнях. Адже крізь призму людських спогадів і особистих історій найцікавіше осягаються виробничі хроніки вугільного краю.

 На прохання редакції відгукнувся головний механік Віктор САМОХОД­СЬ­КИЙ з шахти "Бендюзька", який працював там з 1968 до 2001 року.

- Я народився 10 листопада 1936 року в  місті  Сміла  Черкаської  області. У 1959 році отримав диплом гірничого ін­­женера-електромеханіка у Київському по­літехнічному інституті й був скеро­ва­ний на Львівщину. Перше робоче місце - у Червоноградських електромеханічних майстернях. Запам'яталося, що в той час будувався Червоноградський Бу­ди­­нок культури і наша установа ви­готов­ляла металоконструкції вікон цього зак­ладу. Житлових осель на стороні майбутнього Будинку культури не було, а бу­ли городи, якими користувалися чер­во­ноградці. ЧЕММ на той час ви­кону­вали багато замовлень для шахт, що бу­дувалися.

У 1961р. організовувався трест "Чер­­во­ноградвугілля", куди мене запро­сили у відділ головного механіка. На цій по­саді  на той час був Петро Богданов, в по­дальшому головний механік вироб­ничого об'єднання "Укрзахідвугілля". За три роки роботи в тресті я детально оз­найо­­мився з роботою енергомеханічних служб діючих на той час шахт. Керуючим трестом був Леонід Іванченко, працю­вали з перевиконанням плану, а місто ак­тив­но розбудовувалося: за рік зводилось до 40 тисяч квадратних метрів житла.

За два роки був рекомендований для виїзду за кордон для надання до­помоги в будівництві та експлуатації за­воду в м.Ранчі (Індія). Але чи пройду відбір, тоді я ще не знав. За власним про­хан­ням мене перевели на шахту №8 "Вели­ко­мостівська" головним  енерге­ти­ком. Але вже через декілька місяців вик­лик з Міністерства машинобудування СРСР примусив мене перервати роботу і в серпні 1964 р. я  прибув в  Індію. Там ми з дру­жиною та чотирирічним сином про­жили два з половиною роки. Більше тоді не дозволялось бути у відрядженні, при­їжджали нові спеціалісти на зміну. На заводі  був  енергетиком  двох цехів, на па­ру зі мною працював індус - енер­ге­тик, якому передавав свої досвід і вмін­ня. У березні 1967 р. я повернувся пра­цю­вати в трест "Червоногра­д­ву­гіл­ля". Та хотілося живої роботи, біль­шої віддачі від себе. 26 квітня 1968 р. при­йшов на шахту №2 "Великомостів­ська" ("Бендю­зька") помічником голов­ного механіка з автоматизації, згодом у грудні 1975 очо­лив енергомеханічну служ­­­бу і працював на цій посаді до виходу на пенсію у жовт­ні 2001 року.

Проектна потужність шахти №2 "Ве­ли­комостівська" - 450 тисяч на рік (1500 тонн на добу). У 1958 році колектив шах­ти її ос­воїв і надалі на­ро­щував  виробни­цт­во. Мені  по­ща­стило пра­­цювати з досвід­ченими ке­рів­никами - директором Миколою Тарасенком, го­лов­ним інженером Григорієм  Су­тулою, по­мічником ди­ректора Іваном Радіо­но­вим. Потужна була і енергоме­ханічна служба: голов­ний ме­ханік Юрій Попов, головний  енер­ге­тик Іван Чуйко, поміч­ники  головного ме­ха­ніка по забій­ному об­ладнанню Юрій Ржегак та по спец­об­­ладнанню Віктор Падін.

З часом значна частина старої ко­гор­ти керівників відходить. На їхнє місце приходять молоді інженери. З кінця шіст­десятих років на шахти надходить більш сучасне обладнання - надійніше і про­ду­к­тивніше. Вугільні комбайни "Донбас-1" і "Кіровець" замінюються комбайном 1К-52М,  конвеєром  СП-63  з  потужними еле­ктродвигунами. Прохідницькі  ком­бай­ни  ГПК, 4ПП2 змінюють важкий про­цес проходження гірничих виробок. Воду з шахти відкачують насоси ЦНС за­­мість насосів АЯП. Із зростанням по­тужностей обладнання на шахті замі­нюються трансформатори  ТМШ  на  пе­ре­сувні шахтні елек­тричні підстанції, замінюються також і старі конвеєри РТУ-30 на 1Л-80,1Л-100. Вводяться дві нові лі­нії електропередач напругою 6 кіловольт від районної під­станції, замінюється головний вентиля­тор ВУ ЛД-1,8 на ВУ ЛД-2,4, а згодом і на ВОД-30. Будується  нове  приміщення мех­цеху, монтується козловий кран.

Модернізація здійснювалась за ке­рівництва наполегливих керівників - го­ловного інженера Миколи Сидія, гол­ов­ного енергетика Івана Гарасиміва, старших механіків по забійному обладнанню Миколи Мячіна, з ав­томатизації Яросла­ва Редька, зі стац­об­ладнання Богдана Кайде, Михайла Безпалька, з підйомних установок Степана Гаврищака, началь­ника діль­ниці ВіТБ Олексія Іващенка.

На першій діль­ниці, де началь­ником був  Ярослав  Кіх, бригадиром  Дмитро Труш, ме­ха­ніком Іван Якубянець при ви­користанні мех­комплексу 1КМ-103 у 1986 році був вста­новлений рекорд - видобуто лавою 4012 тонн на добу, а в липні 1987р. ця дільниця рапортувала про ви­ко­нання дворічного плану - 447 тис. тонн на-гора. Найбільший успіх шахти був у 1987-88 роках, річний видобуток тоді ста­­новив 972,9 і 882,8 тис. тонн від­по­відно. Таку кількість вугілля мож­ливо було добути завдяки злагодженій роботі всіх ланок шахти.

Минали роки, а служба головного механіка (а це понад двісті працівників) завжди підтримувала високу планку й докладалася до трудових здобутків шах­ти. Гордістю шахти і відділу голов­ного механіка були електрослюсарі: мех­цеху - Василь Кіх, підіймальних устано­вок - Григорій Хімко, стацустановок - Василь Душко, електроцеху - Михайло Марків, автоматики - Валерій Жаборюк, зв'яз­ку - Іван Меда, машиніст підйому Регіна Са­лань, телефоністка Данута Кри­ницька та багато інших.

На фото: (зверху) Віктор Самоходсь­кий на проммайданчику шахти №2 “Вели­ко­мос­тівська” (1968 рік); (знизу) гірники ву­г­­ле­­видобувної дільниці, начальник  Яро­­­слав Кіх та бригадир Дмитро Труш (у цент­рі справа-наліво,1987 рік.).

Фото Михайла РОМАНОВ­СЬ­КО­ГО

(Закінчення першої частини спогадів ветерана.).