У цьому переконався дільничний гірничий нормувальник шахти "Сте­пова", лейтенант запасу Богдан ЯРЕМ­ЧУК, що понад рік прослу­жив за чет­вертою хвилею мобілізації у зоні АТО начальником речо­вої служби 13-го ок­ремого мотопі­хот­ного батальйону "Чернігів-1".

- Хоча спочатку хотіли зробити з мене танкіста, - усміхається привітний 30-річний хлопець. - А я - економіст за ос­вітою, у виші пройшов військову ка­фед­ру, де отримав спеціальність "Ти­лове забезпечення, речова служба". Нас та­ких була ціла група, довелося на­віть ра­порт писати про відмову змі­нювати спе­ціальність…

Після перепідготовки в Одесі скеру­вали очолювати речову службу 13 бата­льйону. Це вже була весна 2015-го, із пос­тачанням в ЗСУ стало краще, прос­то треба було активно їздити по базах, щоб  повністю  забезпечити  півтисячі вої­нів  речовим майном та засобами бро­незахисту. Довелося трохи поїздити по Україні, познайомитися з начальни­ками складів... Був в Чугуєві, Харкові, Рівному, Києві, Хмельницькому, Черні­гові.

Але переважно Яремчук слідував за своїм військовим підрозділом. Тило­вий  пункт  управління (ТПУ)  постійно передис­ло­ковувався разом з бата­льйо­ном. Бійці вели оборону на лінії розме­жу­вання, а за кілометр-два від них розташовувався ТПУ. Артемівськ, Зайцеве, Опитне, Авдіївка, Красного­рівка…У цьому ж батальйоні  служив  й підзем­ний електрослюсар Сергій  Нак­вацький з вуглевидобувної дільниці шах­ти "Сте­пова".

- Приходив  до  мене  "одя­­гатися", спіл­­кувалися, згадували шахту, - розпо­відає Богдан.

Два  земляка часто розмовляли те­лефоном з колегами по копальні й це таки добре піднімало настрій у вій­ськові будні.

- Окреме дякую, - продовжує ато­вець, - волонтерам. У тому числі й на­шому червоноградському Автомай­дану, Ігорю  Предко та  Ігорю Грабінсь­кому, усім тим  містянам, які збирали кошти і речі для армії. Автомайданівці неод­норазово діставалися до наших по­зицій та привозили чимало потріб­ного. Яке б не було забезпечення від Мін­оборони, але передачі від рідних, різ­ні побутові дріб­ниці, якесь різно­маніття в одно­манітній армійській пайці - це лише від волонтерів. І, повірте, це ду­же гріє душу солдатам, коли про них не забувають, турбуються…

- Що ж у підсумку залишилося у пам'яті? - запитую Богдана.

- З часом лишаються тільки хороші спогади, хоча побачив багато чого, що точно не посилило мою віру в людство. Армія - це таке собі концентроване, спре­соване у часі маленьке життя зі своїми законами. Пропонували залиши­ти­ся за конт­рактом, підвищення, але я все зва­жив і повернувся на Великдень додому. Трохи розчарувався в людях, різне тра­п­лялося, багатьом "тяжко" слу­жилося, не було мотивації, якісь такі негативні настрої. От наприклад: зар­пла­ту всім військовим стабільно випла­чували 20 числа кожного місяця до обі­ду, але що­разу вісімнадцятого-дев'ят­-надцятого зна­ходилися ті, хто починав, інакше не ска­жеш, нити на загал: нас зно­ву наду­рять, нічого не буде…

Але от нові друзі, з якими пройшов цей відрізок життя - це надовго. Зуст­річалися нещодавно в Конотопі (там за­раз дислокується наша бригада) у на­ча­льника фінансової служби, така собі зустріч демобілі­зованих з нашого батальйону. Життя триває в кожного своє, проте нас міцно єднають ці спіль­но прожиті армійські місяці.

Марія ЛУЦЕНКО