На порозі полудня віку гірничий майстер дільниці конвеєрних робіт шахти "Степова" Василь МАТКОВ­СЬКИЙ понад рік виконував війсь­кові  завдання  у зоні проведення АТО на Сході України.

Щойно переведений із шахти "За­річ­на" на "Степову", Василь Яросла­вович у 48 років отримав повістку за чет­вертою хвилею мобілізації.

- Думки "відкосити" навіть не вини­кало, - говорить він. -  Патріотів на сло­вах і так багато, а справжній пат­ріотизм треба  підтверджувати  ділом. Що й го­ворити: тяжко було відриватися від сім'ї, молодший син Сашко мав йти у пер­ший клас. Та й у новому колективі пра­цю­вав лише два тижні…

 Служити Матковському довелося у сформованій у травні  2015 року  40 окремій артилерійській бригаді. Після нетривалого навчання Василю Яросла­вовичу довелося поїздити по Україні. Військове командування з різних її ку-точків збирало спеціальні автоцис­терни на шасі "Уралу"-375, до яких вхо­дить п’ять тонн пального. Набувши  особливу спе­ціальність  "водій-заправник", Ва­силь Ярославович, до речі, разом з ко­легою-шахтарем, працівником видо­був­­ної дільниці  "Степової" Степаном Гнід­цем, приганяли стратегічну техніку на місце дислокації бригади - у Пер­вомайськ Миколаївської області.  За два місяці - 12 машин. Потім  на закріп­леній за ним машині Матковський при­був у сектор М - смт. Володарське за двад­­цять кілометрів від Маріуполя. Рей­си за пальним в аеропорт і за зада­ним маршрутом - заправляти БМП, ар­тилерійські тягачі… Деталей та інст­ру­менту до машин не було ніяких, зга­­дує воїн, все  доводилося  вишукувати  та ку­пувати, тому, коли приїхав у від­пустку на шахту, сказав, що має форму, "бро­нік", берці, і попросив матеріальну до­помогу - машина 1986 року випуску по­требувала постійної підтримки.

- З дружиною Іриною та донькою Алі­ною спілкувався по телефону часто,-розповідає Матковський. - Відразу до­мо­вилися: їду в рейс - телефоную, по­вернувся - теж  дзвоню.  А  за  кермом до­­водилося бути доба  за  добою  - за­безпечували пальним чотири бригадні ди­візіони, їхали лісами-полями, об­стрі­ли не були дивиною. На машині зав­жди  майорів  синьо-жовтий  прапор, який добряче дратував бойовиків  -  не раз  по  ньому стріляли.  Наприкінці служ­би прапор був потріпаний, хо­­тів забрати додому, але хлопці, які при­йшли на заміну, впросили: залиш, він фартовий…

Повернувшись на роботу, Василь Ярославович, був вражений ставлен­ням до нього гірників дільниці. Відчуття поваги та підтримки від колег стало найкра­щою реабілітацією. А наразі Ва­силь  Ярославович, як і багато інших ато­ш­ників, очікує виділення земельної ділянки під будівництво будинку.

- Я не юнак, не маю часу щось від­кладати на потім. Війна дала зрозуміти, що  найголовніше для мене - родина. Страх не побачити близьких додавав ад­реналіну та водночас вимагав обе­режності. Щоб залишитись неуш­код­женим, мусив прораховувати все напе­ред, виконувати  непрості  завдання вправно та швидко. А зараз - дочека­тися б миру, побудувати  дім на своїй землі, поставити на ноги сина…

Марія ЛУЦЕНКО