Військовослужбовці, які пере­бу­вали в зоні проведення АТО, на­тер­пілися чимало. На жаль війна на Сході внесла свої корективи в укра­їн­ські сім'ї. Повернувшись додому, вони вчаться жити у буденності.

- На Схід пішов добровольцем, - роз­повідає прохідник шахти "Червоно­град­ська" Орест  Вергун. -  Піти  захи­щати свою землю від окупанта на мене вплинув Майдан, тому в думках не бу­ло навіть бажання "відкосити". Попав в  другу  хвилю  мобілізації. Коли про­ходив медогляд, хотіли вернути за ста­ном здоров'я, але я настояв щоб мене взяли. Мобілізували в середині травня. Спочатку відправили у військову час­тину в Яворові, потім розформували по відділеннях. Я служив у зенітних військах, і тому мав справу із зенітною установкою ЗУ - 23. Нас укомплек­тува­ли, провели декілька днів інструктаж, ознайомили  із  зеніткою,  трохи дали по­стріляти, відчути зброю. На той час відбувалися вибори Президента Украї­ни і нас відправили на кілька днів у відпустку. Матір спочатку не знала де я знаход­жуся, але відчувала неспокій в душі. Я їй сказав правду, коли вже був на пе­редовій.

Привезли нас спочатку в Дніпро, а звідти поїхали в Запоріжжя і вже далі по лінії фронту. Бачив побиті будинки, зруйновану інфраструктуру, обстріляні та спалені машини, дерева лежать на землі, мости підірвані. Розташувалися в районі Зеленопілля (гола висота се­ред поля) у базовому таборі військ, що мали блокувати українсько-російський державний кордон. Навколо лісосмуги. Місця були розбиті лише під намети, око­пів дуже мало. Нам довелося вруч­ну копати нові укриття. Спілкувався із місцевим населенням. Люди налаш­то­вані позитивно до ук­раїн­ського війсь­ка і до влади, але ма­ють обережність. Ді­лилися із нами хар­чами, одягом. "Гради" били досить влучно, у них була якась запальна суміш, що підпа­лювала поля навколо. По україн­ських позиціях стріляли щодня. Періо­дично над табором з'являлися безпі­лотники, які нам вдавалося збити.

- Коли ми в черговий раз збивали безпілотник, - згадує воїн, - почався обстріл і біля мене розірвався снаряд. Ме­не тоді добряче пом'яло. Отримав кон­тузію і втратив свідомість. Єдине, що пам'ятаю - це те, як нас вивозили через  російську  територію… разом з "ван­тажем 200". Коли  приходив до тя­ми, бачив дуже багато ворожої тех­ніки. Мене забрали вертольотом у Дніп­ро в обласну клінічну лікарню імені Меч­ни-кова, а потім направили на реа­біліта­цію у Вінницький військовий гос­піталь для подальшого лікування, де во­лонте­ри допомогли зв'язатися з дружи­ною, яка мене вже розшукувала.

Після  лікування  та реабілітації,  Орест Богданович повернувся на шах­ту "Червоноградська" і продовжує пра­цювати на дільниці підготовчих робіт. У День захисника України нагород­же­ний  нагрудним знаком "Шахтарська слава" ІІІ ст.  Вдома  виховує сина-шко­ляра та надзвичайно тішиться чотири­мі­сячною донечкою. Хоча з тих днів, які він був на Сході України, спливло ба­­гато часу, однак спогади не дають за­­бути всі жахи війни та загиблих по­братимів.

А ще він очолив громадську ор­ганізацію "Всеукраїнського союзу ве­теранів АТО" Червоноградського район­­ного округу. Тут надають до­помогу хлоп-­­цям, які демобілізуються і потребують консультації в оформленні документів та загальної реабілітації. 

Ігор ЙОСИПІВ

На фото: Орест Вергун (пер­ший зліва) зі своїми бойовими по­бра­тимами.