Шахта пов'язала міцною дружбою техніка-картографа маркшейдерського відділу Світлану МАРКІВ  та  завідую­чу медпунктом Валентину ТКАЧУК, які пра­цюють на вугільному підприємстві з дня його заснування.

- Я влаштувалася техніком-картогра­фом у ШБУ-2 під час будівництва деся­тої "Великомостівської", - розпочала роз­мову Світлана Володимирівна. - Досі пам'ятаю, як напередодні 30 грудня 1978 року - дня здачі шахти в експлуатацію, ми усі чекали снігу. Адже знали, що має при­їха­ти керів­ництво, телебачення, а до­вко­ла ще пану­вав безлад, територія не була облашто­вана, все таке неприваб­ливе. І вно­чі пішов густий лапатий сніг! Настрій уже був пе­редноворічний, тому відкриття пройшло у такій піднесеній, сповненій ен­тузіазму об­становці: з новою шахтою у Но­вий 1979 рік! Як же гарно виглядала но­ва будівля та копри на фоні такого уро­чисто-білого сні­го­вого покриття! У січні весь наш колек­тив шахтобудівель­ників пе­ре­вели у штат нового вугільного підпри­єм­ства. Тоді ніхто не міг перед­бачи­ти, що це остання збудо­вана діюча шах­та Львів­щини.

Невдовзі після початку ведення очис­них робіт тодішній головний геолог Іри­на Ла­бутіна запросила мене у шахту поди­ви­тися, як насправді виглядають ті ста­ранно накреслені мною на папері на­прям­ки… І яким же було моє майже дитяче розчарування, коли такі гарні, різ­но­ко­льо­рово-чорнильні лінії забоїв та штре­ків вия­вилися просто… сіро-чорними. До речі, ра­ніше плани гірничих робіт сум­лін­но обе­ріга­лися від сторонніх, а по за­кін­ченні ро­бочого дня їх зачиняли у сейф. Наприкінці 90-х стався пере­хід на комп'ю­терні техно­логії, карти крес­ляться в спеціа­льних прог­ра­мах, але в архівах є ще старі, зроблені вручну з виведеними моїм почерком поз­нач­ками.

За час роботи мені пощастило працювати з такими чудовими людьми, маркшейдерами від Бога Геннадієм Пе­чонкіним, Ста­ніславом Петюренком, Олександром Казанським. У період 80-90-х у роботі було по п'ять-шість лав. Й ін­же­нери, й робітники мали величезний практичний досвід і ква­ліфікацію, після  зміни навіть бригадири часто заходили у маркшейдерський відділ за порадою. Зараз масштаби виробництва не ті, проте роботи маркшейдерам завжди вистачає.

За майже сорок років сумлінної праці Світлану Марків нагороджено відзнаками "Шахтарська гвардія Галичини" та  ме­дал­лю Святої Варвари-Великомучениці.

…Валентина Ткачук працювала мед­сестрою у Червоноградській міській лі­кар­ні, коли у 1977 році її скерували у ШБУ-2, щоб забезпечити, при необхідності, будів­ничих "десятої" шахти, а це півтисячі лю­дей, меддопомогою.

- Коли сталася перша травма, ох і страш­но було! Досі пам'ятаю, хоча це було понад сорок років тому, - згадує Вален­ти­на Никонівна. - Але очі боялися, а ру­ки ро­били. Коли шахта почала роботу, ме­не при­значили завідуючою медпунк­том. Май­же рік працювала сама, медсест­ри тоді приходили на чергування з лікарні. Хто­сь не зміг - їду на зміну. Лише у вісімдеся­тому набрали постійний штат. Вкрай важ­ливо, що й у найскрутніші роки усі дирек­тори шахти розуміли пот­реби медпункту та необхідність поповню­вати запаси меди­каментів. Вони зараз дороговартісні, проте нехай будуть у шаф­ці, нехай не знадоб­ляться, але, як ска­зав наш медбрат Андрій До­лі­­нов­ський: якби не було тих реаніма­ційних препаратів, піс­ля березневої аварії могло б бути біль­ше жертв.

Валентина Никонівна завжди привіт­на, доброзичлива, дуже коректна, одним словом - світла людина. Не зрозуміти, чи то так професія впливає на неї, чи то во­на обрала цей благородний фах через такі людські якості. Коли на "Степову" на­відуються ветерани, обов'язково захо­дять у медпункт. Колектив нині омоло­дився, знайомих облич годі побачити, а завідуюча завжди на місці, всіх пам'ятає і для кожного добре слово знайде.

Медпрацівниця пригадує, що у 2009 році тодішній директор шахти Ярослав Кіх вручав їй відзнаку "Шахтарська слава" ІІІ ст., почувалася незручно: у великому залі десятки вуглекопів, а таку високу нагороду вручають і їй. Тоді директор ска­зав: на шах­ті кожен робить свою роботу, але не ко­жен зробив так багато для гірників, як вона, медик.

- А  зі  Світланою  ми  познайомились відразу, як я прийшла сюди на роботу, - роз­повідає Валентина Ткачук. -  Мене усі так приязно, по-доброму зустріли. А з нею відразу зійшлися характерами, здру­жи­лися і сім'ями. Звичайно, єднали нас і шахтні клопоти. Адже на наших очах бу­ли на підприємстві різні періоди й наст­рій у колек­тиву теж мінявся: оптимізм та перші рекорди 80-х, хаотичні 90-ті з чис­лен­ними страй­ка­ми, "нульові" теж вра­жали нестабі­льністю. Шахта ж як живий організм: як усе добре, є план, зарплата - всі задово­лені, а десь щось не так - до­вкола тривожні погляди. На щастя, у че­реді робочих буд­нів є рідна нехай не по крові, але за духом людина, є з ким по­радіти та посу­мувати…

- Й справді, поєднала нас ця шахта, ста­ли як сестри, - долучилася до розмови Світ­лана  Володимирівна. - Годі оком оки­нути той шлях, що пройшли разом по жит­тю. А минав він все поруч із копрами.

Марія ЛУЦЕНКО

 На фото: (зліва направо) Валентина Ткачук та Світлана Марків.