Життєва філософія вете­ра­на шахти "Великомостів­ська", ка­ва­ле­ра знаку "Шах­тар­ська слава" Пав­ла  ПРОЦИКА (на фото), який ще й досі не  по­лишає роботи, про­с­та і во­д­­­ночас складна.

 - Щоб у житті не робив, треба ро­бити красиво, -  стверджує цей спов­нений сили та енергії по­важ­ний гірник. - Адже якщо людина хоче зробити якісно, відразу ж думає, щоб було й пра­­ви­льно.

Цей принцип він застосовує у зов­сім не художній своїй роботі електрослюсаря дільниці адміністративно-по­бу­тового  комбінату. В усьому, що стосується елект­рооб­лад­нання чи то електропро­водка будівлі, чи то ревізія трансформа­тора, Павло Миколайович виз­на­ний авторитет. З ним радяться молоді хлопці, його поради, буває, пи­тають й досвідчені спеціалісти.

- Знаєте, як є: працює люди­на, а не вийшла на роботу  - ну і не так, щоб помітно, а от як немає Павла Ми­колайовича - відразу відчут­­но, - го­во­рять у колективі.

- І це приємно, - не приховує Пав­ло Процик. - Коли люди цінують, зна­чи­ть, моє трудове життя чогось варте, по­трібний я на шах­ті.

…У далекому сімдесят п'ято­му молодий  хлопець  родом із Тер­но­пі­льщини прийшов влашто­вуватись на роботу на "першу" шах­ту, в бри­гаду знаменитого тоді нача­льника вугле­ви­до­бувної дільниці Василя Змія, який під­писав йому заяву на прийом елект­­ро­слюса­рем підземним та ска­зав золоті, як згадує Процик, слова: "Будеш добре працювати, будеш добре й за­робляти".

- І то свята правда, - ділиться ве­теран. - Якщо працюєш на со­вість, а начальник ту працю ці­нить і доб­рим словом, і добрим "карбо­ван­цем", то останні  жили будеш рвати,  аби  до­вести, що гідний ви­сокої оцінки.

За сім років у лаві навчився ла­годити усе, через що струм іде, а зго­дом  перевівся у електроцех і за двад­­цять  років  став  найдо­свід­че­нішим  електрослюсарем на копа­ль­ні: вивчив усі електро­схеми, ви­ко­нував найвідповіда­­льніші роботи на шахтній висо­ко­вольтній підстан­ції.На початку 2000-х за станом здо­ров'я пере­вів­ся на діль­ницю АПК.

З привітним ветераном, який вже сорок  років  віддано служить рід­­ному вугіль­ному підприємству, радо вітаю­ться усі. А Павло Про­цик приязно посміхається у відпо­відь  та  йде далі май­­с­т­ру­вати, задоволений життям та роботою.

Марія ЛУЦЕНКО