Сьогодні, коли Україна знахо­ди­ться у небезпеці, кожен з нас веде свою окрему боротьбу: вій­сь­кові за мир і спокій, лікарі - за жит­тя тих, хто постраждав. Шах­тарі захищають  енергетичну  незалеж­ність нашої держави.

У Михайла Волошина, гірника очис­ного забою шахти "Межирі­чан­ська", загальний стаж роботи у ву­гіль­ній галузі складає 25 років. А починався шлях шахтаря з вибору своєї життєвої стежини.

- Моє дитинство (народився в селі  Волсвин,  Сокальського   району) про­йшло в родині шахтаря, - прига­дує Михайло Михайлович.- Батько пра­цював на Донбасі на шахті "Крас­но­лиманська". Коли почали буду­ва­ти­ся копальні на Львівщині, переїхав сюди. Влаштувався на другу "Ве­ли­ко­мостівську" ("Бендюзька"). Всі, хто мене тоді оточував, були татові друзі-гірники, у яких на той час було все -по­вага, гідний заробіток. Тому довго про­­фесію обирати не до­ве­лося.

Закінчив середню школу та про­довжив навчання в Червоно­градсь­кому  гірничому  технікумі,  згодом служ­­ба  в  армії, опісля робота на шахті № 5 "Великомостівська". У 1996 році всією бригадою вуглевидо­бувни­ків  перейшли  на "Межи­рі­чан­ську". Йш­ли роки, однак  Михай­ло  й  доте­пер залишається вірним при­бу­зьким шахтам.

У шахтарському середовищі ві­домо: повагу заслужити непросто -шах­та вчить судити тільки по спра­вам і вчинкам. За роки роботи Ми­хайлові доводилось набувати про­фесіона­лізму, своїм особистим прик­-ладом доводити добросовісне та від­по­відальне ставлення до роботи. Він знає гірничу техніку і в разі по­треби теж виконує ремонтні роботи. Разом з товаришами по забою Ми­хай­лом Гуком, Василем Дикляр­сь­ким, які за­­­давали тон в роботі, та багатьма ін­ши­ми працювали у тися­чотонному режимі, бригада видавала на-гора до двох тисяч тонн вугілля на добу! Зви­­чайно, такими плідними були не всі роки шахтарського стажу нашого героя. Часом  надзвичайно тяжка ро­бота не давала ефекту - від­сут­ність кош­тів на придбання гір­ничо-шахт­­но­го  обладнання,  або  на  його ка­піталь­ний ремонт давалися взнаки.

- Ось і зараз добовий вуглеви­до­буток на "Межирічанській" значно зни­зився, - з болем говорить гірник.-700-800 тонн це, звісно, не до порів­нян­­ня з минулими роками. У лаві бли­зько 30% непридатних до роботи секцій. Однак, якщо брати до уваги, що прохідницька і видобувна техніка від­працювала свій технічний ресурс, нарікати лише на людський фактор не варто. А, зрештою, колектив у нас друж­ний і згуртований, з такими й пра­цювати, як-то кажуть, можна на одному диханні. Інакше у земній гли­бині ніяк. Треба любити професію в собі.

Історію вуглевидобувників "Ме­жи­річанської" творили бувалі робіт­ники - Анатолій Сидоренко, Микола Школя­ренко, їм на зміну прийшла сьогод­нішня молодь. Зараз літопис про­дов­жують гірники очисного забою Петро Целеп (роботяга, як говорить про нього Волошин, працює до "сьо­мого поту"), Олексій Гаєвський, який від­служив вірою і правдою Україні в зоні проведення АТО, комбайнер Ро­ман Голованич, бригадир Михайло Кар­пів. Вони в роботі не підведуть і не зра­дять. Цей список можна про­дов­жувати.

Шахтар з "Межирічанської" твер­до вірить, що сучасне покоління гір­ни­ків пронесе свою трудову вахту дос­­­той­но і своїми досягненнями при­множить славу вугільного регіону Ль­вів­щини та зможе навести порядок на вугільних підприємствах. А для цього потрібно, щоб можновладці ці­нували внесок вугільників у бюджет країни, шахтарі отримували належну і вчасну зарплату, не відміняти рег­рес­ні ви­плати. Михайло Михайлович впевнений, що праця людей, які зро­били вуглевидобуток справою сво­го життя, повинна гідно поціновуватись, а  прибузьке вугілля потріб­но ці­нувати не менше імпортного.

І наостанок. Михайло Волошин про­фесіонал, людина з активною по­зицією, як в роботі, так і в житті. Всі ці якості дозволяють йому працю­вати стабільно і результативно. Не­да­ремно за особистий внесок у ви­робництво гірник  неодноразово на­город­жувався грамотами і по­дяками, він повний кавалер знаку "Шах­тар­ська слава". На День шах­таря-2016 пред­ставлений  до  висо­кого зван­ня "Заслужений гірник Ук­раїни".

А от шахтарської династії у ро­дини Волошиних не вийшло. Стар­ший брат Василь - військовий лікар, сестри Тетяна, Ольга та дружина Лариса - медичні працівниці, дві кра­суні донечки Оксана і Катерина.

- Зятя  шахтаря потрібно,- жар­тома говорить Михайло.- Буде спі­льна мова про комбайни та мех­комп­лекси, лави та забої. І про го­ловне ба­гатство  нашого  краю - гали­цьке ву­гілля…

Лариса ГУМЕНЮК