"Шляхи Господні незвідані", -говориться у Біблії. Справді, ніко­ли не знаєш, що чекає на тебе нас­туп­ного дня, години, хвилини. Чи могла Віра Жупко, шеф-кухар ка­фе "Сонечко" ОЛК "Ровесник" ДП "Львіввугілля", навіть подума­ти, що її гордість - син  Володимир, який на початку двохти­­сяч­­них вже відслужив строкову службу в 80 окремому аеромобі­льно-десант­но­му полку, знову ві­зь­ме зброю до рук, щоб боронити нашу рідну землю...

 - Та ніколи в житті - говорить Віра Василівна. - Коли Володя служив, то брав участь у військовому параді на честь десятої річниці Незалеж­ності України у Львові, в газеті "Наро­дна армія"  надрукували  його портрет. Я ще подумала: залишить­ся згадка на все життя про армію. А доля он як склалася - пішов до війсь­ка знов. Війна десь далеко на Сході, а, коли там син - то війна щодня в серці. Спочатку молишся, щоб под­зво­нив. Поговориш - молишся, щоб подзво­нив завтра. І живеш від дзвін­ка до дзвінка. Коли в новинах розповіда­ють про солдат, усе пропускаєш че­рез душу - розпач нескінченний. І так день за днем,місяць за місяцем.

У липні новина про тяжкі пора­нен­ня трьох бійців  в зоні АТО викли­кала в Червонограді неабиякий резонанс. Адже це були перші пост­ра­ж­далі місцеві чоловіки, і відразу стало  зрозуміло, що війна ближче, ніж здається. Один з них - Володи­мир ЖУПКО (на фото - у центрі) підземний гірник дільниці стацобладнання шахти "Відродження".

…Ззовні Володимир стовідсот­ково відповідає типажу суворого десантника, а при спілкуванні ро­зу­мієш, що він - людина відкрита, компа­нійська та попри участь у військо­вих операціях та тяжкі травми зміг зберегти добру душу, не озло­бився та вірить, що його життя скла­деть­ся добре.

Старший стрілець Жупко у скла­ді екіпажу БМП разом з колоною війсь­кової техніки з полігону 24 Яворівської механізованої бригади вісім днів через Запорізьку, Донецьку та Лу­ган­ську області їхав бойовою машиною до місця дислокації - с. Ново­бу­ровиці, що за кілька кілометрів до кордону з Росією. Солдати стояли на блокпостах на трасі, що вела до Ростова-на-Дону. Потім їх передис­локували. У ніч на 11 липня  підроз­діли батальйонної тактичної групи з 24 та 72 механізованих та 79 аеро­мо­біль­ної бригад вийшли в опорний пункт у районі селища Зеленопілля, маючи завдання - прикрити  ділянку державного кордону. Під ранок в їхній бік терористами було відкрито вогонь з реактивної системи залпо­вого вогню БМ-21 "Град", бойовики здійснювали постріли з відстані по­над 15 км з боку державного кордону з Російською Федерацією.  Понад 40 снарядів вцілили у розташований серед поля військовий табір. Як тіль­ки військові змінили місце дислокації, по них знову відкрили вогонь з систе­ми "град", але тепер ще додався обст­ріл з мінометів. Сотні загиблих та поранених, сотні одиниць бойової тех­ніки знищені.

…Тяжко пораненого осколками у руку та шию, Володимира Жупка вертольотом доправили до Одесь­кого військового шпиталю.

- До кінця життя я, як і десятки інших бійців, дякуватиму хірургу-травматологу клініки Військово-медичного клінічного центру, полков­нику медичної служби, кандидату ме­дич­­них наук Іллі Трифоновичу Гайдаржи, - говорить Володимир. - Він врятував мені праву руку, скріпив­ши її пластиною та саморізами. Я й досі приписаний до Одеського шпи­талю, зараз проходжу реабілітацію, за рік на мене чекає ще одна опе­рація. Вдячний усім працівникам шахти "Відродження", які допомагали на початках амуніцією, потім -  кош­тами на лікування.  Розумію, що пра­цювати під землею мені вже не до снаги. Сподіваюся, що перейду на поверхню. 

Наостанок нашої розмови Во­лоди­мир  усміхнувся.

- Я завжди активно проводив до­з­віл­ля - спорт, туризм. Мрію, коли рани загояться та скінчиться війна, ми разом  з моїм сином, восьми­річ­ним Максимом підемо у гірський по­хід Карпатами. Я ж йому обіцяв.

Марія ЛУЦЕНКО