Юрій КУЗЬМІВ  -  статний  молодий хло­пець, строкову військову службу проходив у Президентському пол­ку в Києві. Мешкає родина Кузьмі­вих у селі Сілець, Сокальського району, де кожен другий пра­цює на прибузьких шахтах. Мати Юрія - Галина - машиніст підій­маль­них  машин  на "Лісовій", а його  батько Богдан - во­дій  на шахті "Відродження".

На цю ж шахту Юра прийшов п’ять ро­ків тому, у вісімнадцять. Рік  в армії,  у роті спецпризначення, промайнув швидко. Змуж­нілий хлопець повернувся на шахту, закінчив курси та став до роботи підземним електрослюсарем у мехцеху. У травні, коли отримав повістку з військ­комату, знову одягнув форму й берці. За півтора місяця перебування на Яворівсь­кому полігоні, куди скерували відразу, стало зрозуміло: на Сході полум’я тільки розгоряється. А між тим мобілізовані в вій­ська розуміли - ворог таки зовнішній.  Пе­ре­ко­нався в цьо­му і Кузьмів: Юра на власні очі бачив ту бойову машину десанту, у якій двадцятого серпня наші бійці знайшли посвідчення офіцерів Псковської дивізії. Саме тоді жур­налісти повідомляли у нови­нах: "Хлопці 24 бригади ЗСУ та спецпід­розділу "Шторм" просили передати: воює­мо з російською армією. В районі Лутуги­­но­го наші захопили БМД-2, бортовий но­­мер 275, зі складу пер­шої парашутно-десантної роти в/ч 74268, Псковської десантної дивізії, комвзводу ст. лейтенант Попов". Серед тих хлопців був і Юрій (на фото - у цент­рі).

- Мене скерували у медроту, саніта­ром, - розповідає молодий воїн. -   Також у медроті були Максим Карякін з "Лісової" та Іван Сковрон з "Відродження". Ми усі були по різних точках. Спершу я стояв на блокп­ості біля с. Благодатне, між Артемів­ськом та Слов’янськом. Було відносно спо­кійно. Перевіряли проїжджаючі авто, доку-менти. Чергували, звикали до сухпай­ків… Коли нас передислоковували на блокпост між Волнухіно та Лутугіно у Луган­ську об­ласть,  вже дорогою обстріляли "градом". Та й далі по кілька разів на день присилали "привіти"… На базу у с.Дмит­рівка волон­тери, дай їм Бог здоров’я, при­возили харчі, ліки, одяг. На передову їх не пускали. А нам вже все довозили на­ші війсь­кові ма­шини. А потім і ту базу роз­трощили сна­ря­ди ворожих обстрілів...

За нібито спокійними словами хлопця важ­ко уявити той  жах, що охоплював їх під час обстрілів - і неодружених юнаків, і вже старших чоловіків, на яких вдома че­кають діти. З благодаті мирного життя, у якому в кожного проблем ніби не бракува­ло, їх доля занесла під палюче сонце сте­пів і разючі осколки мін та снарядів, де усі ті проблеми здавалися далекими і не­зна­чущими. А тут, на передовій, найперше було не зламатися, не збожеволіти, вижити і помститися за тих, хто перейшов у кра­щий світ по волі ворогів.

…А потім стало ще гарячіше. Місяць на блокпості у с.Георгіївка. Це за вісімнад­цять кілометрів від Луганська. Вартували на дорозі до Луганського аеропорту. Пос­тійно накривали нас "градами" та міно­метами. Блокпост посібників ДНР був за півтора кілометри.

- Пам’ятаю, як у сільській школі Георгі­їв­ки розміщали штаб батальйону. Дирек­тор, вже поважного віку пані, все просила: не руйнуйте  школу. А за кілька днів снаряд противника потрапив у її дім… - згадує Ку­зьмів.  - Міномет працював по нас щодня. Сепари накривали наші пости чим могли. А потім напали вже саме на наш. У бою ми підбили танк та захопили ту саму БМД. Після чого вже якось неможливо стало го­ворити, що проти нас воюють міс­цеві терористи. На нас насувався росій­ський десант. На тому блокпості трималися до  вересня, прикривали відступ 80 бри­гади ЗСУ з Луганського аеропорту. Відсту­пили і самі…

Санітар Кузьмів на передовій своє здо­ров’я не беріг. Перенесені на ногах ангіни дали ускладнення. Три тижні у Львів­ському військовому госпіталі лікарі ставили бійця на ноги.

- Дуже вдячний за турботу усьому ко­лек­тиву шахти "Відродження" та особисто директору Павлу Овчіннікову. Купили для мене каску та бронежилет. Той, перший, що мені дала держава, згорів. Передавали мені багато потрібних речей. Допомогли мате­ріа­льно, коли лікувався у шпиталі, - каже Юрій. - Багатьом солдатам допомага­ли тільки волонтери, а я і решта наших мобілі­зованих шахтарів відчували ще й під­тримку колег.

… Після реабілітації Юрій вирушив на нове місце дислокації. Нехай доля буде прихильною до нього.

Марія ЛУЦЕНКО