Шахтарі ДП "Львіввугілля", які шахтарську робу замінили військовою амуніцією, стали в ряди захисників землі рідної в зоні антитерористичної операції.  - Чужої ми не хочемо, але й своєї не віддамо, - говорять солдати-вугільники.

Про своє бачення територіаль­ного конф­лікту в Україні   у розповіді гірничого робітника підземного  з  шахти  "Степова"  Сергія ГУРСЬ­КОГО, який без вагань залишив рідну домівку і вирушив на виконання свого громадянського обов'яз­ку, сповнений рішучості та впевне­нос­ті у майбутньому.

- Строкову військову службу я про­ходив в окремому полку Президента України. Після служ­би поступив на навчання в Луцький біотехнічний інс­титут. Власне до війни не готувався, однак, ко­ли торік у травні був мобілі­зований до лав Зброй­них Сил України, зрозумів, що настав мій час, адже ситуація в державі загострювалась що­дня. Навчання та військову підготовку проходив на Яворівському полігоні. Готували техніку, зброю, знали, що з неї нам доведеться стріляти. Через два місяці нас відправили у Харківську область, згодом на Донбас. Саме там ми побачили всю серйозність того, що відбувається. Буремні події на Сході країни довели, наскільки важлива під­готовка боєздатного резерву.

- Сергію, якби був вибір - вою­вати в зоні АТО чи залишитися вдо­ма, щоб Ви обрали?

- Захист землі рідної - це священ­ний обов'язок кожного чоловіка. Якщо ми не візьмемо зброю зараз, то завтра ворог буде руйнувати наші до­мівки та знущатися над нашими рідними і близь­кими. За час перебування в зоні АТО я набрався досвіду, пройшов військо­вий вишкіл. Гадаю, ново­бранцям буде значно складніше, тому розумію, що ми - ті, хто вже пройшов цю військову школу, потрібні там. Звичайно, воювати не просто, тяжко бачити, як гинуть зов­сім молоді хлопці. Не можеш збагнути того, що в рядах армії є зрадники, які про­­дають інформацію, через що викри­вають наші військові позиції, маршрути, знищують військову техніку. Скажу від­верто, неможливо сидіти вдома і чека­ти, потрібно захищати свою територію. Неза­лежність України для мене - це можливість жити у своїй державі, у рід­ному Червонограді, де я на­родився і виріс.

- На Вашу думку, чого найперше не виста­чає нашій армії ?

- Складається таке враження, що немає якоїсь однієї стратегії, накази віддаються хаотично. При­кро те, що по нас стріляють, ми ховаємося і фак­­тич­но  перечікуємо  артобстріли,  бо  не  можемо від­биватися, адже за спинами терористів мирні люди. Найманці і те­ро­ристи не соромляться хова­тися у міс­тах і селах, залякуючи місцеве на­се­лення, якщо воно чинить опір. Наша армія не стрі­ляє на виперед­ження, тому й захищатися змоги немає.

- Чи є сенс антитерористичної опе­рації, чи можливо потрібно було залишити цю те­рито­рію, як Крим?

- Звичайно, АТО потрібна, щоб дійсно не ста­лося так, як з Кримом. Я хочу, щоб Україна зали­ши­лася цілісною і незалежною державою. Всі ми бо­ремо­ся за це у бойових умовах. Бува­ло, що роз­ташовувалися в кукурудзяних полях або деін­де, налагоджували по­бут. На нашому тягачі все було напог­отові: кухня, спальня, вбиральня. Ко­­жен з нас знає, за що відповідає. Влітку легше, зимою не­стерпний холод, грі­лися біля буржуйки. Але солдат загар­тований і мусить витрима­ти… Однак ми розуміємо, що має бути логічний кінець цій війні. А це - припинення вог­ню, відведення важкої техніки, укладан­ня мирних угод. Люди не по­винні бути заручниками військових дій.

- Як до вас, українських військо­вих, стави­ть­ся місцеве населення на Сході України?

- По-різному. Але загалом настрій у людей все ж змінився. Якщо спочатку мирне населення в основному було на­лаштоване проти, бачили нас своїми ворогами, які наражали їх на небезпеку, то вже через певний час ми, будучи в Артемівську, відчули підтримку місце­вих, навіть харчі та деякі речі прино­сили. Стурбовано просили не зали­ша­ти їх. Вони розуміли, що солдати ук­раїнської армії зі зброєю в руках при­йшли захищати українську землю і людей, які на ній живуть.

У мене є друг, юрист з міста Сватове Луган­ської області. (До речі, са­ме в цьому місті активісти не допус­тили сепаратизму). Під час канікул він організував для 37 учнів подорож на терени Захід­ної України, саме до Льво­ва. Дітям забезпечили проживання та харчування. Їм організували екс­курсії по місту Лева та історичних місцях області.

- Чию підтримку Ви відчуваєте найбільше?

- Насамперед, це підтримка керів­ництва та профспілки шахти "Степова". Для нас придбали бронежилети, каски. Не забувають й дотепер. Також не­байдужі волонтери привозять продукти харчу­вання, речі першої необхідності. Від них маємо рації, біноклі, засоби захисту.  Допомога, зві­д­ки б вона не бу­ла, вкрай суттєва, адже це під­тримка для тих, хто щодня захищає свободу та незалежність України.

Якось ми супроводжували групу волонтерів зі Стрия Львівської області. Охороняли їх від куль до того місця, де на них чекали воїни, аби отрима­­ти передачі від батьків та родичів. Там, на фрон­ті, це як часточка душі з рідної домівки…

- Які у Вас мрії та задуми на май­бутнє після того, як нарешті повер­нетеся із зони АТО ? Що зробите першочергово?

- Там, на передовій, майбутнє тіль­ки одне - залишитися живим і не до­пустити загарбників на нашу землю. Адже воїни-захисники віддають заради мирного завтра найцінніше - здоров'я і, навіть, життя. Сьогодні доля неза­леж­ної українсь­кої держави в руках тих, хто відчув весь біль та пережив страш­ні дні війни. Зараз головне - по­вернутися додому, до рідних. А що бу­де далі, по­каже час…

…Аби війна не прийшла на решта тери­торію держави, разом зі Сергієм вирушили в далеку дорогу наші зем­ляки та воїни-шахтарі, щоб кожної хвилини боронити землю рідну від підступного ворога. Головне для цього ми маємо: патріо­тизм, бажання бути там, де по­трібні, та й мужності нашим солдатам не бра­кує. Адже буремні події на Донбасі довели, що всі разом ми - нездоланна сила. Слава Ук­раїні! Cлава Героям!

Лариса ГУМЕНЮК