У селищі Ситківці, що на Вінни­чині, ще в  довоєнні часи зростав такий собі парубок Микола МАЗУРЕН­КО. Мав на рік молодшого брата. Жили звичайним життям малень­кого містечка, майже села.

Часи були нелегкі. Батько мотався по відрядженнях, мама увесь день поралася по господарству, заробляла в колгоспі трудодні.

Кому було за хлопцями пригля­нути? В школі вчились так собі, зате беш­кету­вали на "відмінно". Але, дякуючи сусіду - вчителю, якого дуже поважали, якусь "стейку - гейку" мали. Війна застала їх зовсім юними - 17 і 16 років.

Микола був призваний до армії. Став танкістом, брав участь у бойових діях. Горів у танку під Сандоміром у Поль­щі у 1943 році, був поранений. За бойові за­слуги на­го­род­жений орденом Червоної Зірки. Після демобілізації повер­нувся в рідні Ситківці.

Молодший брат Володимир разом з батьком пар­тизанили. Коли прогнали фа­шис­тів, був мобілізований до армії. На фронт вже не потрапив, однак світу по­бачив. Коли, нарешті, зустрілися в рідно­му селищі, то зрозуміли, що тісно їм тут і ви­рішили вчитися, щоб здобути про­фесії. Бать­­ко відмовляв їх. Звичайно, йому хо­тіло­ся, щоб сини були вдома. Та де там: Ми­кола їде до Одеси вчитися на за­ліз­­ничника, машиніста паровоза, а Володи­мир до Києва - на гірника.

Ось такі незвичні для рідних місць професії обрали брати Мазуренки. Та й шляхи їх на деякий час розійш­лися. Микола Мазуренко працює на Пів­ночі: Котлас, Арха­нгельськ.

Роботи було досить. Відстані не помі­ряти. По двоє-троє діб не бував вдома. І заробіток чималий, але в часи відпочинку часто згадувалися і снилися простори рід­ної України.

Тим часом молодший брат Воло­ди­мир стає на шахтарську стежку - їде спо­чатку на будів­ництво шахти №2 “Вели­ко­­мос­тівська” Львівсько-Волинського ву­­­гіль­­­ного басейну, а згодом тривалий час пра­цює та шах­тах №1 та №5 “Вели­­ко­­мос­тівські”.

Для обслуговування щойно збудова­них шахт потрібні були най­різноманітніші фахівці, в тому числі й дос­відчені маши­­ністи паро­возів. Брати змов­ляються, Ми­кола Ва­си­льович переїжджає до Чер­во­­нограда і з  27 грудня 1963 року вже пра­цює маши­н­істом паровоза у Вантаж­но-транспорт­ному управлінні.

Колектив запав йому до душі. Та й колективу сподобався роботящий, весе­лий, життєрадісний машиніст. Ро­боту свою любив, роботою жив, але й відпочи­вати вмів. Гарно співав, а як на баритоні в духовому оркестрі грав! Був його керів­ником. На святкових де­монстраціях завж­ди колоною в пер­ших рядах йшов.

З дитинства згадую, як після свята збираємося в нашій хаті: сміх, пісні, жінки на стіл накривають. А в дядька губи так порозпухали від тієї труби, що годі чарку до рота перекинути. Та через деякий час губи "стухають" і вже знову він - душа компанії: "Кто сказал, что нужно бросить песню на войне…"

Ось так і злетіло понад тридцять років в рідному Вантажно-тран­спорт­ному управ­лінні: з 1979 року - машиніст тепловоза, а з 1982 року - машиніст-інструктор локо­мотивних бригад. За сумлінну працю отри­мав наго­роду -  орден Жовтневої ре­во­люції.

Хлопці на лінії до цього часу мені все нові й нові "байки" розповідають про "дє­да". І якийсь комок в горлі кожен раз заст­рягає, коли працівники управління щиро передають "дєдові" вітання.

Я  пишаюся моїм рідним дядьком Ми­колою Васильовичем Ма­зуренком, і вітан­ня завжди чесно переказую.

Сергій МАЗУРЕНКО,

оператор станції  Гірник