Ігор ВОВК народився та виріс у шах­тар­сь­кому Червонограді. Строкову службу про­ходив у м. Чугуєві Харківської області. Ро­ди­на у нього  шахтарська. Всі  на "Лісовій". Ба­тько Ярослав - пенсіонер, 28 років віддав рідному підприєм­ству, мати Любов й досі пра­цює гардеробницею. Шваг­ро Ярослав Гера­сим­чук - гірничий робітн­ик. На  шахту  Ігор  при­йшов 8 років тому. Закін­чив учбові курси в Червоноградському УКК та працює під­земним електро­слю­сарем на дільниці про­хідницьких робіт.

…Все почалося з Майдану. Перебу­вав саме в найкривавіші дні з 18 лютого 2014 року. Тоді зрозумів, що нашу дер­жа­ву треба боронити. Повернувся додо­му, звернувся у Червоноградську міську раду та записався добровольцем. Тіль­ки 20 травня отримав повістку. Пройшов медичну комісію, був відправлений на Яво­рівський полігон де проходив війсь­ко­ву підготовку. А у червні в складі під­роз­ділу 24 механізованої мобільної бригади Збройних сил України Ігор прибув в зону АТО. Спочатку Амвросіївка, потім їх передислокували до селища Зелено­пілля. Разом з хлопцями заступали на бойові блокпости на трасі, що вела до м. Ростов-на-Дону. А 11 липня о п'ятій годині ранку з боку державного кордону з Російської Федерації в їхній бік теро­рис­тами було відкрито вогонь з реактив­ної системи залпового вогню "Град".

- Були загиблі. Особливо 72 механі­зо­ваної мобільної бригади. Бойовиками знищено сотні одиниць бойової техніки,- згадує Ігор. - Після обстрілу зателефо­ну­вав матері та повідомив , що живий. Тоді мене поранило осколками у спину, але від госпіталізації відмовився. А хлоп­ців відправили у госпіталь у Дніпро­пет­ровськ. Зустрівся з ними тільки в серпні. Потім відбули на місце передис­локування під місто Торез. І знову по­тра­пи­ли під обстріл градів та мінометів 24, 72, 79 механізовані мобільні брига­ди. Але найбільше постраждали два батальйони прикордонної служби. Ми їх називали "мальками", бо їм було по 18-19 років. Зовсім хлопчаки, які теж гинули за рідну землю. Це не АТО, це війна немаленької, а великої зброї. Ти не бачиш ворога, чуєш тільки, коли він стріляє. І тобі залишається декілька се­кунд, щоб сховатися. Але, дякуючи Господу Богу, що ми вийшли з тих  кри­вавих бойових котлів. І єдине, що мене врятувало це - молитва. Ніколи не забуду, як нас тепло зустрічали на рід­ній землі люди у Львові.

Після відпустки у вересні Ігор Вовк знову відбув у зону АТО. Перебував в містах Лисичанськ, Старобільськ та Крим­ське. Входив у підрозділ спеціаль­ного призначення, який виконував від­по­відні завдання.

Воїн-шахтар  вдячний  за  турботу керівництву та усьому трудовому колек­тиву шахти "Лісова", голові профспілки Володимиру Золочівському. Придбали для нього каску, бронежилет, амуніцію.

 Багатьом солдатам допомогли во­лонтери. Їхня турбота надзвичайно важ­лива. Підрозділ, де служив Ігор, забез­печили всім необхідним: тепловізорами, нічними прицілами,  водою,  продуктами хар­чування і навіть зброєю.

- Мені багато хто дорікає, - ділиться думками солдат, - чому воюю за схід­няків? Моя відповідь однозначна: я за­хи­щаю Україну і тих хто живе на укра­їнській землі. Пригадую випадок в донбаському селі. До нас підійшов хлоп­­чина років дванадцяти і сказав "Слава Україні", і що радий нашому приїзду. А його тато на боці бойовиків, однак він не розділяє позицію батька. Виходить, що навіть заради однієї дити­ни варто воювати. Не все там втра­чено. Зви­чайно, ставлення до нас у на­се­­лення різне. Одні дякують за за­хист та допо­могу, інші, навпаки, називають окупан­тами.

Зараз Ігор перебуває на Яворівсь­кому полігоні. Після Новорічних і Різдвяних свят знову вирушає в зону АТО.

Напередодні Нового року та Різдва Христового воїн-доброволець побажав всім українцям, рідним та близьким, ко­легам по шахтарській праці миру і здо­ров'я. Щоб скоріше закінчилася війна, і всі хлопці повернулися до рідного до­му. Тепер, як ніколи, українці повинні цінувати свободу та незалежність, які в 90-х роках нам легко далися, а зараз ми, реально проливаючи кров, зі зброєю в руках відстоюємо набуті цінності.

Лариса ГУМЕНЮК

Володимир ВОВК